знаходячись у колі друзів,сім"ї,коханої людини якось дивно відчувати себе самотньо,проте у мене іноді з"является відчуття непотрібності.проївши скоринку моєї байдужості воно гризе те малесеньке дитятко яке в мені живе і навіть за тою прогризаною скоринкою боїтся.боїтся пожежі,личинок каларадського жука,зміни політичного становища,грубих слів,комарів з довгими лапками і здоровенних п"яних дядьків. Комплексує через жахливі шрами на ногах і негарні нігті,через незнання чогось і через свої очі,які тому дитяті жахливо неподобаются, через своі надто короткі вії і надто довгі роздуми.І вже обридло тому дитяті комусь щось доводити. І те що ні в кого нічого не позичаючи те дитя весь час комусь шось винне.І от з кожною такою дірочкою проїденою відчуттям непотрібності те дитя, виливши якусь частину зайвих почуттів, нарощуе ще товшу і міцнішу скоринку байдужості.З часом та скоринка стане панцирем і загубиться там те дитя і забудуть про нього усі,допоки не знайдеться інше дитя зі своїм панцирем і не з"їднаються вони у одну дитину,що згодом стане не тільки ментальною а й досить фізичною... і почнеться все спочатку... Боже,дай мені сили змінити те,що я не можу стерпіти і дай мені сили стерпіти те, що я не можу змінити.